Шадманов Руслан Мурадович

Шадманов Руслан Мурадович народився 03 січня 1979 року у с. Гаурдак (Туркменістан).
 
Закінчив Знам҆янську загальноосвітню школу №1 ім.Т.Г.Шевченка. Навчався у Знам’янському професійному училищі №3 та у професійному училищі м.Козятин, де здобув спеціальність провідника пасажирських перевезень.

Руслан Мурадович бажав отримати вищу освіту, вступив у Центральноукраїнський національний технічний університет, але не закінчив, бо був мобілізований на захист України.

Вивчав історію, відчував кожну сторінку минулого, розумів ціну свободи. Любив тишу та спокій риболовлі, де знаходив гармонію з природою і час для роздумів.

З 17 червня 2022 проходив службу у в/ч А2582 на посаді кулеметника, згодом був переведений до в/ч А3892 на посаду стрільця.

Загинув 17 березня 2025 року в ході ведення бойових дій зі збройними формуваннями російської федерації в районі населеного пункту Виїмка Донецької області.

Нагороди: 
Медаль «Ветеран війни»
Відзнака кіровоградської  області «за мужність та Відвагу»
Почесна грамота Знам’янської міської ради до Дня Захисника України

Похований Шадманов Руслан Мурадович на Алеї Слави Васинського кладовища Знам’янської територіальної громади Кропивницького району Кіровоградської області

Шадманов Руслан Мурадович, народився З січня 1979 року в місті Гаурдак, Туркменістан. Його дитинство розпочалося на півдні, у теплій країні, серед пісків і гір, однак доля повела нашу родину в інший край – до України, яка згодом стала його рідним домом. Коли йому виповнилось два роки, він з родиною переїхав в Україну.В дитячому садку, співав рідної Вітчизни, я солдат.

Любов до України привив його дідусь Криса Ростіслав Варфоломійович і бабуся Надія Артемівна(вони годинами розповідали які у нас в Україні родючі землі, дядько Криса Микола Ростіславович (вчив його історії України, казав –що кожен українець, повинен  поважати Вітчизну в якій живе).Матуся Олена постійно співала йому колискові української мовою і розказувала за квітучий край і зелені поля.  В школу його матуся повела у 5,5 років(бо в 3 роки він вже читав) ,а вже у шість святкував свій перший справжній український день народження в першому класі. Навчання йому давалося легко, з дитинства був допитливим хлопчиком, дуже гарно навчався, був відмінником.

Він завжди прагнув знань і з дитинства мріяв про велике. Прагнув бути кращим не лише в оцінках, а й у людянності. Особливе місце в його серці займала історія України. Ще з третього класу він глибоко захопився її вивченням. Його не зупиняли шкільні програми - він вивчав матеріали, які навіть дорослі вважали складними. Прочитав ''Війну і мир'', ''Отци і  дети''(ще в 4 класі) освоював військову історію, писав вірші,які публікували в міській газеті ''СЕРП І МОЛОТ'', іздив по олімпіадах, любив читати  Тараса Шевченка, знайомився з штабними картами та глибинами національного минулого. В третьому класі перечитав всю історію України. Знав хто повісив прапор над рейстагом (солдати О.Берест,М.Єгоров,М.Контарія- встановили прапор перемоги).

Для нього це було не просто захоплення, а частина його внутрішнього обов'язку - знати, пам'ятати й нести цю пам'ять далі. Він любив творити, розвиватися, але завжди був готовий стати на захист тих, хто поруч. У цьому він бачив своє покликання - бути поруч, коли важко, і тримати світло в темні часи. Але життя поставило перед ним вибір. У десятому класі він вирішив відмовитися від навчання в одинадцятому класі, від золотої медалі, яку міг би отримати. І рано став дорослим.

Усе, що він робив, було для інших: для мами, для сестер, для сім'ї. Руслан, навчався у ЗОШ №1, потім - у Знам'янському ПТУ №3, а згодом - у місті Козятин, де здобував фах провідника вагонів. Також розпочав навчання в КНТУ,яке не встиг завершити, через війну. Життєві обставини змусили рано подорослішати - в 17 років він уже працював у будівельній компанії, допомагаючи родині.

Він прийняв рішення підти в училище і дати можливість своїй старшій сестрі вступити на навчання за спеціальністю. Згодом він став провідником пасажирських вагонів. Це була його улюблена робота.

Він любив людей, і вони любили його. Він завжди був усміхнений, завжди допомагав. Люди були для нього на першому місці - іноді навіть забував про себе. Йому було важливо, щоб кожен відчував тепло, увагу, підтримку. Ми росли з мамою, яка виховувала нас сама. Він знав, що повинен підтримати свою родину.  У 30 років створив власну родину.

У нього народились двоє прекрасних дітей –син  Геннадій та донька Богдана. Хоча згодом вони з дружиною розлучились. Його шлях - шлях людини, яка не лише мріяла, а діяла. У нього було багато сили, але не менше -доброти. Його життя - це служіння, підтримка, щирість і пам'ять.

Він завжди залишався тим, хто творить і захищає. Він жив трьома речами: душею, Богом і Україною, його вислів був :ДУШУ БОГУ, ЖИТТЯ ЗА УКРАЇНУ. Ще у 2019 році Руслан, намагався потрапити на службу в АТО. Проте через проблеми з серцем і нирками йому відмовили. Тоді він звільнився з роботи провідника й поїхав до Польщі, аби заробляти. Та коли 24 лютого 2022 року ворог вдерся до України - Руслан не вагаючись повернувся до Батьківщини.

Він не зміг залишитись осторонь, добровільно пішов до військкомату. Попри хворе серце з дитинства і проблеми з нирками, наполягав: «Я маю бути там, де захищають Україну.» Його не хотіли брати – медична комісія відмовляла. Але він добився. Бо серце моє - хоч і хворе – завжди було сильне духом. Почав службу з ДШБ згодом потрапив у 80-ту десантно-штурмову бригаду,Під час наступу 80 ДШБ була розгромлена ворогом,із 80 хлопців які тримали оборону,залишилось 5 чоловіків(вони були пораненні)після трьох місячного лікування його перевели  до  82-го ДШБ, та інші важкі бойові напрямки.

Він пройшов війну - не просто як солдат, а як людина, що в кожному кроці несла любов до землі, до мови,до людей. Він завжди був українцем серцем. Хоч народився в Туркменії, говорив виключно українською, думав українською і жив душею для України. Йому часто казали: «Чого ти туди йдеш? Ти туркмен» А ВІН з гордістю відповідав:«Я - УКРАЇНЕЦЬ.Я говорю душею. Живу для Бога. І життя віддам за Україну.» Двічі його вважали загиблим, але Руслан повертався живим і ще рятував побратимів.

Після важкого поранення та операції на коліні, його перевели в небойову частину в червні 2024 року, та довго там він не залишився - написав рапорт і повернувся на фронт в частину А3892 в 10 окрему гірську штурмову бригаду в 109 батальон 1 роту. Він казав,що ми ніби  живемо в двох  вимірах –тут спокійно, а там побратими стримують ворога у  самому пеклі. Я не можу залишитись тут,  де ходять моя мати й діти ,і допустити , щоб ворог наблизився. Ніхто крім нас. Завжди казав сестро, закохайся в українську мову, по люби  українську родючу землю. Все буде УКРАЇНА. УКРАЇНА понад усе. УКРАЇНА обовязково переможе-це його слова, він був впевнений в цьому.

Шадманов Руслан Мурадович позивний ’’ ШАМАН’’солдат А3892

Його шлях це історія незламної відданості,вірності України й безмежної любові до своєї родини.Загинув під час виконання бойового завдання прикриваючи побратимів,щодо захисту територіальної цілісності та незалежності УКРАЇНИ біля населеного пункту ВИЇМКА Бахмутського  району Донецької області

ВІЧНА І СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЮ!