10 грудня 1948 року увійшов в історію як день, коли Генеральна асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини
10 грудня 1948 року увійшов в історію як день, коли Генеральна асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини.
Прийняття цього документу було безпосередньо пов’язано із досвідом Другої світової війни. Зокрема, 6 січня 1941 р. у посланні до Конгресу американський президент Франклін Делано Рузвельт проголосив чотири фундаментальні свободи, якими, на його думку, мали володіти люди у всьому світі: свобода слова, свобода совісті, свобода від страху та свобода від злиднів. Вони стали ідеологічним підґрунтям для вступу Сполучених Штатів у Другу світову війну та ідейним знаряддям демократичних країн у протистоянні нацизму. Декларація відображала переконання, що панувало тоді в адміністрації США, за яким захист прав людини мав стати умовою мирних угод після завершення війни. Заповіт Ф. Рузвельта після його смерті був виконаний у підписаному 26 червня 1945 р. статуті ООН, де підтверджувалася віра у фундаментальні права, гідність і цінність людської особи. Статут зобов’язав усіх членів ООН забезпечити повагу й дотримання людських прав та основних свобод, незалежно від раси, статі, мови чи релігії.
Після викритих злочинів нацизму світова спільнота заприсяглася ніколи знову не допустити такого жахливого конфлікту в майбутньому. Західні лідери вирішили доповнити статут ООН «дорожньою картою» гарантування людських прав і свобод для кожної особи у світі. Нею стала Загальна декларація прав людини, розроблена директором відділу прав людини ООН, канадійцем Джоном Петерсом Гамфрі. Для її підготовки була утворена комісія з 18 осіб, очолена Елеонорою Рузвельт, дружиною американського президента. Після двох років роботи на сесії Генеральної асамблеї 10 грудня 1948 р. документ був винесений на голосування: 48 країн проголосували «за» та 8 утрималися (серед них СРСР, БРСР, УРСР, Чехословаччина, Польща, Югославія, що представляли комуністичний блок, а також Саудівська Аравія та Південно-Африканська республіка).
Біля історичних витоків Декларації були документи, прийняті раніше на національному рівні – англійський Білль про права 1689 р., французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р., американський Білль про права 1789 р., цивільний кодекс Наполеона Бонапарта 1804 р.
Документ складається із преамбули та 30 статей. Основний текст формує чотири колони. Перша колона (ст. 3-11) проголошує права індивіда, такі як право на життя, свободу та особисту недоторканість, правосуб’єктність, заборону рабства, дискримінації та нелюдського поводження. Друга (ст. 12-17) проголошує права індивіда в громадській та політичній сферах, зокрема право на громадянство, пересування, шлюб, майно тощо. Третя (ст. 18-21) – духовні, публічні й політичні свободи, такі як свобода слова, совісті та релігії, свобода мирних зібрань та асоціацій, право на управління свою країною безпосередньо чи через посередництво вільно обраних людей, рівного доступу до державної служби. Зокрема, стаття 21 проголошувала: «Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна бути виражена під час періодичних і несфальсифікованих виборів, які повинні проводитися за загальним та рівним виборчим правом шляхом таємного голосування, або ж за посередництва інших рівнозначних форм, які забезпечують свободу голосування». Четверта колона (ст. 22-27) визначає соціальні, економічні й культурні права: на працю, вільний вибір роботи, справедливі та належні умови роботи, рівну й достойну оплату, захист від безробіття, соціальне забезпечення, профспілки, відпочинок та дозвілля, освіту, свободу участі в культурному житті суспільства тощо. Стаття 30 резюмувала: «Ніщо в діючій Декларації не може бути витлумачено як надання якій-небудь державі, групі осіб або окремим особам права займатися якою-небудь діяльністю або здійснювати дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених в цій Декларації».
Декларація стала найавторитетнішим джерелом міжнародних норм щодо прав людини. День її прийняття, 10 грудня, був визначений як міжнародний День прав людини.
